Коли ми чуємо слово «безбар’єрність», найчастіше уявляємо пандуси, ліфти чи спеціально облаштовані входи. Але насправді це поняття значно ширше. Безбар’єрність – це коли люди різного віку, стану здоров’я, професії чи життєвих обставин можуть навчатися, працювати, пересуватися містом, отримувати послуги та брати участь у житті суспільства без зайвих перешкод.
Це не лише про можливість потрапити до будівлі чи скористатися певною послугою. Насамперед це можливість жити повноцінним життям: виховувати дітей, отримувати освіту, будувати кар’єру, спілкуватися з рідними, подорожувати, займатися улюбленою справою та реалізовувати свої здібності незалежно від віку, стану здоров’я чи життєвих обставин.
Саме тому державна політика безбар’єрності охоплює не лише фізичний простір. Вона також стосується доступної інформації, цифрових сервісів, освіти, працевлаштування, транспорту, громадської участі та культури спілкування. Її мета проста: зробити так, щоб кожна людина почувалася потрібною, шанованою та включеною в життя суспільства.
Безбар’єрність потрібна не лише людям з інвалідністю. Вона важлива для батьків із дитячими візками, які щодня стикаються зі сходами та вузькими проходами. Для літніх людей, яким може бути складно подолати високий поріг або скористатися цифровими сервісами. Для людей, які проходять лікування чи відновлення після травм. Для внутрішньо переміщених осіб, які облаштовують життя на новому місці. Для мешканців віддалених громад, для яких доступ до інтернету означає можливість отримати інформацію, послугу або підтримувати зв’язок із близькими. Зрештою, безбар’єрність потрібна кожному з нас на різних етапах життя.
Один із найважливіших принципів безбар’єрності можна сформулювати дуже просто: бачити людей серцем. Помічати не те, чим ми відрізняємося одне від одного, а те, що нас об’єднує. Поважати людську гідність, право на вибір, право бути почутим і зрозумілим. Саме тому безбар’єрність починається не з архітектурних рішень.
Для формування культури поваги та людиноцентричної комунікації були створені «Довідник безбар’єрності» та Стандарт державної мови «Термінологія безбар’єрності». Їхня головна ідея проста: у центрі завжди має бути Людина.
Ми говоримо не «інвалід», а «людина з інвалідністю». Не «прикутий до візка», а «людина, яка користується кріслом колісним». Не «глухонімий», а «людина з порушенням слуху». Такі зміни можуть здаватися комусь незначними, але насправді вони відображають повагу до особистості.
Для фахівців Запорізької обласної клінічної лікарні безбар’єрність є частиною професійної культури. Щодня наші лікарі, медичні сестри та інші працівники взаємодіють із людьми різного віку, стану здоров’я та життєвого досвіду. Саме тому уважне ставлення до пацієнта, зрозуміле спілкування, повага до його гідності та потреб є невід’ємною складовою якісної медичної допомоги.
Формування безбар’єрного середовища починається не з будівель і не з документів. Воно починається з нашого ставлення до інших людей. З готовності бачити не обмеження, а можливості. Не відмінності, а особистість. Не проблему, а людину.
Упродовж Національного тижня безбар’єрності, який проходить з 25 по 31 травня, запрошуємо кожного зробити свій внесок у формування суспільства без бар’єрів. Адже безбар’єрність – це про українське суспільство, у якому зручно, безпечно та гідно жити всім без винятку.
